Google
Тавровані послуги

На тлі тотального підлаштування українського законодавства під іноземні стандарти включення послуг до правовідносин стосовно географічного зазначення є рідкісним прикладом новаторства українського законодавця. Щоправда, якість такого новаторства справляє вельми сумне враження. 

Автор(и): Артур Афян,
юрист адвокатської компанії „Прайм” 


На сьогодні у світі сформований цілий масив правових норм, які регулюють використання географічних назв країн, районів або місцевостей для маркування виробу. Такий засіб індивідуалізації дістав назву географічного зазначення. Як правова категорія географічне зазначення не обмежується лише регламентацією використання географічних назв, а потребує наявності особливих зв’язків між товаром та середовищем, в якому він був вироблений. Властивості та якості товару мають обумовлюватися природними та етнографічними факторами географічного регіону. Україна включилась у систему охорони географічних зазначень 16 червня 1999 року, коли було прийнято Закон „Про охорону прав на зазначення походження товарів”, який визначив правові засади охорони прав на зазначення походження товарів в Україні та регулює відносини, що виникають у зв’язку з їх набуттям, використанням та захистом. Із прийняттям Цивільного кодексу для географічних зазначень в Україні почався новий етап. Незважаючи на те, що ЦК України містить лише чотири статті, що регулюють суспільні відносини стосовно географічних зазначень, новий Кодекс впровадив до цього інституту немало новел. І серед них – можливість використання географічних зазначень щодо послуг, на аналізі якої варто зупинить детальніше.

Оригінальність на тлі гармонізації

Більшість норм про географічні зазначення запозичені до українського законодавства із міжнародного права. Це не завадило Україні на тлі проголошеної гармонізації українського законодавства та законодавства Європейського Союзу у питанні географічних зазначень все ж таки виявити оригінальність. Основними нормативно-правовими актами, які регулюють використання географічних зазначень на міжнародному рівні є Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., Мадридська угода про припинення неправдивих або тих, що вводять в оману, зазначень походження на товарах 1891 р., Лісабонська угода про захист зазначення походження товарів 1958 р. та Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС). Жодна із вказаних угод не передбачає можливості використання географічних зазначень щодо послуг. В Європейському Союзі, з законодавством якого має гармонізовуватись українське законодавство, суспільні відносини у сфері географічних зазначень регулюються Регламентом Ради ЄС № 2081/92 від 14.07 1992 р. про захист географічних зазначень та найменувань походження сільськогосподарських продуктів та продовольчих товарів та Регламентом Ради ЄС № 1493/99 від 17.05 1999 р. про спільну організацію ринку вина. І в цих регламентах також відсутні передумови для використання географічних зазначень щодо послуг. Не запозичена ця новела також і з законодавства Російської Федерації, що почасти буває. Закон РФ «Про товарні знаки, знаки обслуговування та найменування місць походження товару» не містить жодної вказівки, яка б дозволила говорити про те, що найменування місця походження товару може бути застосоване до послуги. Отже, йдеться про запровадження юридичного механізму, який невідомий всьому світу чи, принаймні, його абсолютній більшості. Слід зауважити, що і теоретичні розробки такої новели як розповсюдження географічних зазначень на послуги в Україні відсутні. Виявити корені аналізованої новели не видається можливим. Отже, можна говорити про творчий підхід законодавця. То, можливо, українська законотворчість нарешті досягла прориву, який варто запозичити іншим державам? Спершу треба зазначити, що аналізована новела впроваджена не прямо, шляхом надання нового тлумачення терміна географічного зазначення, а випливає опосередковано. Так, згідно з ч.2 ст.501 ЦК України, серед іншого, встановлено, що обсяг охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги). Слово «послуга» використовується в дужках поряд з терміном «товар» також у п.1 ч.1 ст.503 та ст.504 ЦК України. Ускладнює ситуацію те, що ЦК України не дає визначення географічного зазначення. То чи достатньо трьох опосередкованих положень, щоб змінити регулювання суспільних відносин? Якщо звернутись до нормативно-правового акта, який регулює відносини щодо географічного зазначення, то Закон України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” у ст.1 розрізняє просте та кваліфіковане зазначення походження товарів. Простим зазначенням походження товару визнається будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. Кваліфіковане зазначення походження товару вказаним Законом визначено як термін, що охоплює назву місця походження товару та географічне зазначення походження товару. Жоден із термінів, які об’єднує в собі зазначення походження товарів, не містить посилання на послуги. Після всіх змін до вказаного Закону, дві з яких мали місце після прийняття ЦК України, послугі не знайшлося собі у ньому місця. То, можливо, слід тлумачити дані положення таким чином, що послуга і є товаром? Це виглядає цілком обґрунтованим з економічної точки зору, але юриспруденція в даному питанні стоїть на інших позиціях. Відповідно до ст.1 Закону України ’’Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності’’ послугою визнається результат економічної діяльності, яка не створює товар, але продається та купується під час торговельних операцій. Тобто товар і послуга в законодавстві розрізняються. Вказане положення не є єдиним в українському законодавстві. Наприклад, у постанові КМ України ’’Про організацію та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)’’ від 28.06.1997 №694 термін «послуга» визначається як будь-який об’єкт закупівлі, що не є товаром або роботами. Тому не можна стверджувати, що законодавство України місить підстави для такого тлумачення. Крім того, в розпорядженні Кабінету Міністрів України від 23.04 2001 р. №149-р, яким названо спеціально уповноважені органи для визначення та контролю особливих властивостей та інших характеристик товарів, не названо органу, який міг би здійснювати контроль за характеристиками послуг, що видно навіть із назви розпорядження. Таким чином, і виконувати положення новели немає кому. Отже, не тільки система міжнародного права, а й українське законодавство виявилось неготовим до новел ЦК України у сфері географічних зазначень.


Послуги і географія

Але перш ніж робити будь-які висновки, варто зробити аналіз суті новели та можливість її практичного застосування. Згідно з ч.5 ст.17 Закону України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається нанесення його на товар або на етикетку, нанесення його на упаковку товару, застосування у рекламі, запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар. У п.17 ч.1 ст.1 Закону України „Про захист прав споживачів” послуга визначена як діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб. Це відповідає теоретичному та логічному розумінню терміна «послуга», як процесу. Послуга не може мати упаковки та не може безпосередньо маркуватись. Втім, застосування географічних зазначень у рекламі та документах можливе як щодо товарів, так і щодо послуг. У цій частині новела може бути застосована на практиці. Однак треба звернути увагу на те, що географічне зазначення використовується не тільки і не стільки для вказівки на територію походження товару (просте зазначення походження). Воно переважно використовується для відображення особливих якостей, які обумовлені географічним середовищем. Категорія географічних зазначень базується на презумпції наявності у споживача асоціацій між такими характеристиками і певним регіоном. Особливі характеристики можуть бути зумовлені природним середовищем та людським фактором як окремо, так і в сукупності. Категорія зв’язку між географічним середовищем та товаром надзвичайно складна і неоднозначна, а у випадку послуги питання взагалі виглядає невирішуваним. Адже, яким чином особливості клімату можуть вплинути на послуги? Як пояснити взаємозв’язок між багаторічним режимом погоди і процесом надання блага, яке споживається в процесі надання? Нематеріальність послуги унеможливлює навіть виокремлення тих якостей, які можуть бути зумовлені географічним середовищем. Із людським фактором пов’язана окрема проблема обґрунтування постійного зв’язку між територією і населенням. У цьому питанні географічне зазначення виходить, як видається, із середньовічних засад прив’язки людини до місця проживання. Сучасний рівень міграції в цьому аспекті підриває основи географічного зазначення. Крім того, важкодоступним для розуміння є те, яким чином людський фактор може відбитися на якості послуг. Якщо взяти за приклад тайський масаж, як можливо один із найпопулярніших видів послуг, у назві яких використовується вказівка на географічний регіон, то чи можна стверджувати, що тільки мешканці Таїланду можуть надавати подібні послуги? Для цього доведеться спершу обґрунтувати відмінність тайців від усього іншого населення планети, а, по-друге, довести, що ці їх особливості зумовлюють виключні якості тайського масажу. Але чи це можливо? Закон України „Про охорону прав на зазначення походження товарів” у ст.1 не обмежує перелік якостей, що можуть обумовлюватися місцем походження товару, виключно фізичними властивостями, а передбачає також, що географічним середовищем може обумовлюватись і особлива репутація. Тут можна наводити взагалі кумедні приклади. Хоча про роботи у гл. 45 ЦК України не згадується, «євроремонт», такий знаний і розповсюджений у нашій країні, по суті, є географічним зазначенням, оскільки базується на стереотипі високої якості всього європейського. І нехай таке явище, як «євроремонт», взагалі невідоме у Європі, в Україні таке слово, судячи з нововведень ЦК України, не має використовуватись. Щоправда, коли дивишся на окремі плоди праці деяких будівельників, така позиція видається цілком справедливою.


Непристосоване до послуг

За логікою аналізованої новели ЦК України російські, турецькі, фінські лазні треба рознести за однойменними країнами, а в інших куточках світу мають вдовольнятись прийняттям «сухої лазні», чи «лазні-де-воду-ллють-на-каміння». Але навіщо? Як декларується, географічні зазначення мають завадити введенню споживача в оману. Та хто може, сидячи, наприклад, у фінській лазні, дійсно повірити, що він – у Фінляндії? Треба зважати на те, що інститут географічних зазначень виник з метою захисту товару за межами регіону, в якому він вироблявся, а також від імпортованих підробок. Послуги, з огляду на свою природу, не потребують такого захисту. Введення споживачів в оману і порушення в такий спосіб конкурентного законодавства шляхом застосування географічного зазначення щодо послуг практично неможливе. Та і, попри розвиток сфери послуг у сучасному суспільстві, використання щодо них засобів індивідуалізації, які можна було б визнати географічними зазначеннями, майже не зустрічається. Тому розповсюдження можливості використання географічних зазначень для послуг може бути теоретично обґрунтоване, але практично така новела позбавлена сенсу. На тлі тотального підлаштування українського законодавства під іноземні стандарти включення послуг до правовідносин стосовно географічного зазначення є рідкісним прикладом новаторства українського законодавця. Щоправда, якість такого новаторства справляє вельми сумне враження. 

                                                                        "Всеукраїнська ліга захисту і правової підтримки бізнесу"

 
< Попередня   Наступна >