Google
Суддівське самоврядування: з' їзди проходять - проблеми лишаються

 Автор(и): Сергій ШТОГУН,
голова Острозького районного суду Рівненської області, кандидат юридичних наук, доцент кафедри правосуддя Національного університету “Острозька академія”

 Проблеми суддівського самоврядування нагадують айсберг, лише вершину якого ми бачимо на з’їзді, а основні проблеми поки що залишаються «під водою». 

Одним із важливих суб’єктів функціонування судової влади в Україні є органи суддівського самоврядування. Слід відзначити, що суддівське самоврядування закріплено в ст.130 Конституції України, зокрема в ній вказано: “Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.” А тому надалі, аналізуючи правову природу та діяльність органів суддівського самоврядування, необхідно виходити саме з цих конституційних положень.

Повноваження Ради судів України

Особливо широкі повноваження органи суддівського самоврядування отримали в редакції Закону “Про судоустрій України”, прийнятого 7 лютого 2002 року, що породило ряд правових колізій і невизначених ситуацій у діяльності органів судової влади та її посадових осіб. Визначаючи основні засади суддівського самоврядування в ст.102 вищевказаного Закону, законодавець підтверджує конституційні положення правової природи суддівського самоврядування, вказуючи що вони створюються для вирішення питань внутрішньої діяльності судів і тут же роз’яснює, що до питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, не пов’язанні із здійснення ними правосуддя. У системі органів суддівського самоврядування особливої уваги заслуговує правовий статус Ради суддів України, надто з врахуванням того, що цей орган суддівського самоврядування взяв на себе право призначати суддів на адміністративні посади. Так, рішенням №50 від 31 травня 2007 року ’’ Щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та звільнення з цих посад’’ Рада суддів України вирішила призначати суддів на посади голів, заступників голів судів загальної юрисдикції та звільняти з таких посад (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) до врегулювання цього питання в законодавчому порядку. Як суддя, який працює на такій адміністративній посаді майже вісімнадцять років, автор повною мірою підтримує порядок такого призначення. У першу чергу йдеться про відкритість та прозорість такого призначення, оперативність та його простоту – без будь-яких спецперевірок, бесід та оглядин з рядом посадових осіб тощо. Однак як науковець, не можу не звернути уваги на ті проблеми та недоліки, які були допущені цим органом суддівського самоврядування при взятті на себе таких повноважень. Так, затверджене та прийняте V з’їздом суддів України 24 жовтня 2002 року Положення про Раду суддів України в п.13 регламентує наступні повноваження цього органу. Рада, зокрема, вирішує всі питання внутрішньої діяльності судів, у тому числі щодо: 1) забезпечення організаційної єдності органів судової влади, зміцнення незалежності судів, захист від втручання в їхню діяльність; 2) участі у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів, а також контролю за додержанням установлених нормативів зазначеного забезпечення; 3) погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, обрання до кваліфікаційних комісій суддів; 4) заохочення суддів та працівників апарату судів; 5) здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади. Проблема полягає не в тому, що в повноваженнях Ради суддів відсутнє право призначати суддів на адміністративні посади, а в тому що її повноваження регламентуються вищим органом суддівського самоврядування – з’їздом. Тобто говорячи члени Ради суддів, приймаючи 31 травня 2007 року вищевказане рішення, як кажуть у народі, воза поставили попереду коня. Мабуть, доцільно було б спочатку це питання винести на з’їзд суддів, який би вніс зміни до вказаного Положення в частині повноважень Ради суддів України, а тоді вже призначати суддів на адміністративні посади. Слід пам’ятати, що Рада суддів є лише виконавчим органом суддівського самоврядування в перервах між з’їздами і вона аж ніяк не може наділяти сама себе будь-якими повноваженнями, а може лише здійснювати ті повноваження, якими її наділяють законодавчі та нормативні акти. На жаль, цей недолік не був усунутий і на VІІІ позачерговому з’їзді суддів України 26 червня 2007 року. Не можна цей недолік виправдовувати і тим, що схожий порядок призначення суддів на адміністративні посади передбачено зареєстрованим 27 грудня 2006 року у Верховній Раді України за №2834 проектом Закону „Про внесення змін до Закону „Про судоустрій України”, який був внесений Президентом України і прийнятий парламентом у першому читанні. Зокрема, в п.5 п.п.7 ст.80 вказується, що Рада суддів призначає на посади голів місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів і заступників голів апеляційних та вищих спеціалізованих судів та звільняє їх з посад, але в п.4 цієї ж статті вказано також, що повноваження та порядок роботи Ради суддів визначаються цим Законом та Положенням про Раду суддів України, яке затверджується з’їздом суддів України.


Принципи формування

Разом з тим, як правило, одна проблема породжує ряд інших, тому що із повного змісту закону (а в даному випадку законопроекту) не можна вихоплювати окремі статті або навіть окремі пункти цих статей, тому що тоді зміст та суть всього законопроекту може просто бути викривленим. Надаючи право Раді суддів призначати суддів на адміністративні посади, слід було враховувати що цей же законопроект у п.2 цієї самої 80 статті закріплює, що судді, які перебувають на адміністративних посадах, не можуть бути членами Ради суддів. Тобто суддів на адміністративні посади повинні призначати судді які самі не перебувають на таких посадах, і якщо врахувати той факт, що до складу Ради суддів (із 78 членів) входить 53 судді, які перебувають на адміністративних посадах, то таке призначення приводить до простого правила – ти сьогодні призначаєш мене, а я завтра тебе. Посилання опонентів на те, що таким порядком порушується право судді, який займає адміністративну посаду, обиратися і бути обраним в органи суддівського самоврядування, може відхилятися простим механізмом – обраний у Раду суддів голова суду чи заступник робить вибір: або лишається членом цієї Ради і складає повноваження на адміністративній посаді, або продовжує працювати на такій посаді і не може бути членом Ради суддів. Другою важливою проблемою формування цього органу суддівського самоврядування є те, що туди входять лише 9 суддів місцевих судів, з яких 7 – голови місцевих судів, то відповідно виникає питання — хто ж тоді представляє у Раді суддів понад шеститисячний корпус місцевих суддів, хто захищатиме їхні інтереси і хто обирає суддів на адміністративні посади? Разом з тим, у Раду суддів входять 11 суддів Верховного Суду України, який нараховує менше сотні суддів, 8 суддів Вищого адміністративного суду України. Тобто принципи формування суддівського самоврядування перекручені і, відповідно, викривлена сама суть та головні завдання суддівського самоврядування. Органи суддівського самоврядування в своїй основі повинні формуватися із низових ланок, а не вищестоящих, і реально забезпечувати та охороняти суддівську незалежність.


На місцевому рівні

Фактично потребує серйозного реформування не тільки Рада суддів, а вся система суддівського самоврядування та принципи і механізм його формування. При формуванні органів суддівського самоврядування слід виключити найменший можливий вплив і тиск з боку вищестоящих судових ланок, а тому в першу чергу на місцях слід формувати ради суддів місцевих судів та апеляційних судів окремо. Об’єднавши ради суддів місцевих судів та апеляційного суду, ми тим самим надали право домінування суддів апеляційного суду в цих радах, адже не в кожного судді місцевого суду є мужність не погодитися з думкою судді, який переглядає винесені ним рішення. Крім цього, виникають і інші проблеми такого об’єднання у функціонуванні ради суддів обласного рівня. Адже саме на ради суддів покладено контроль за організацією діяльності суду і відповідно проведення необхідних перевірок, у тому числі і організації діяльності апеляційного суду. А тому дуже хотілося б побачити, як буде проводити перевірку організації діяльності апеляційного суду член такої ради, який є суддею нижчестоящого місцевого суду. Внаслідок такої структури органів суддівського самоврядування на місцях фактично є безконтрольною організація діяльності апеляційних судів.


Питання щодо можливості оскарження

Важливою гарантією внутрішньої незалежності судової влади є обмеження будь-якого позапроцесуального впливу на суддю під час здійснення ним правосуддя з боку судового адміністратора – голови суду чи його заступника. Найбільш реальним захистом від такого втручання повинні бути саме органи суддівського самоврядування, і в першу чергу Рада суддів. Тобто органи суддівського самоврядування покликані бути противагою діяльності судового адміністратора і захищати суддю від його недбалості або перевищення повноважень. Цілком слушно виникає запитання – як об’єктивно це можуть зробити самі судові адміністратори, які складають майже дві третини всього корпусу Ради суддів України? Законодавець, наділяючи такими широкими правами органи суддівського самоврядування, їх членів та обраних керівників цих органів, не визначив процедуру оскарження їх дій або бездіяльності. Наприклад, у п.4 ст.116 Закону «Про судоустрій України» Раді суддів надано право вирішувати питання щодо призначення суддів на адміністративні посади. Відмовляючи безпідставно в призначенні судді на адміністративну посаду, Рада суддів фактично приймає остаточне рішення, оскільки чинним законодавством у п.6 цієї ж статті вищевказаного Закону закріплено, що рішення Ради суддів може бути скасоване лише з’їздом суддів. Якщо врахувати, що черговий з’їзд скликається один раз в три роки, то досить тривалий час необхідно буде чекати для поновлення порушеного права суб’єкта оскарження такого рішення. Законодавством не передбачено оскарження таких рішень у судовому порядку, а як відомо, ст.55 Конституції України гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб.


Статус Вищої ради юстиції

Каменем спотикання в діяльності органів суддівського самоврядування є також незрозумілий статус в Україні такого органу, як Вища рада юстиції, і, мабуть, не стільки статус, як структура, яка в кінцевому результаті формує цей статус. Відправним моментом визначення такого статусу є Рекомендації №(94)12 ’’Незалежність, дієвість та роль суддів’’, ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи на 518-му засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року, де вказано, що судді не зобов’язанні давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади . Якщо врахувати той факт, що відповідно до ст.131 Конституції України із 20 членів Вищої ради юстиції лише 4 є представниками судової влади, то ми можемо проаналізувати правомірність перевірок діяльності судів таким складом ВРЮ. Так, наприклад, відповідно до ст.187 конституції Польщі Всепольська судова рада (аналогія нашої ВРЮ) складається із 25 членів, серед яких 17 є суддями. Крім суддів до складу цієї Ради входить міністр юстиції Польщі, представник президента, чотири депутати сейму та два сенатори. Як бачимо, у складі Всепольської судової ради немає представників прокуратури, адвокатури та науки. У даній ситуації у нас є два виходи — вносити зміни до відповідної статті Конституції України або призначати Президенту, Верховній Раді України та з’їзду представників наукових установ членів ВРЮ з числа суддів. На завершення слід зауважити, що проблеми суддівського самоврядування нагадують айсберг, лише вершину якого ми бачимо на з’їзді, а основні проблеми поки що залишаються «під водою». 

                                                                       "Всеукраїнська ліга захисту і правової підтримки бізнесу"

 
< Попередня   Наступна >