Google
Дві сторони однієї медалі

Автор(и): Володимир Примак,
кандидат юридичних наук,
головний редактор журналу “Юридична Україна” 


Однією з основних форм законодавчого втілення принципу добросовісності є врахування суб’єктивної сторони поведінки заінтересованої особи при визначенні нормативних підстав для використання нею конкретних засобів захисту її цивільних прав та інтересів, включно з заходами цивільно-правової відповідальності.

Законодавча “недоговореність”

Судячи з положень чинного ЦК України вітчизняний законодавець хоча й зазначив добросовісність у переліку загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК), навряд чи керувався при цьому яким-небудь достатньо цілісним розумінням суті вимог доброї совісті (зокрема тим, який передбачає опертя на морально-правові ознаки турботливості, обачливості, передбачливості тощо). Втім, без цього навряд чи можна говорити про існування внутрішньо узгодженої системи кваліфікації різноманітних виявів суб’єктивної сторони поведінки учасника цивільних відносин. До того ж внаслідок змістовної невизначеності у трактуванні вини та невинуватості суб’єкта цивільної відповідальності значною мірою нерозкритим виявився і практичний зміст добросовісності – не маючи у законодавстві загальної дефініції (вочевидь не є такою й наведена у ч. 1 ст. 388 ЦК характеристика інтелектуального моменту поведінки добросовісного набувача), вона не може наразі бути визначеною й через пряме протиставлення ознакам винної поведінки. Годі все казати про те, що відбулося неприйнятне затушовування юридичних відмінностей змістовних ознак недобросовісної у вузькому, спеціальному юридичному значенні, яке виявляється поза відносинами цивільно-правової відповідальності, та власне винної поведінки, тоді як адекватне уявлення про їх відмінності має вирішальне значення не тільки для розуміння взаємозв’язку та співвідношення принципів добросовісності та вини, а й для їх реального впровадження в життя. Змальований стан нормативного регулювання до певної міри знецінює суспільну значущість і принципу добросовісності, і похідного від нього принципу вини. Законодавча “недоговореність” у настільки фундаментальних питаннях не дозволяє розкритися глибоко гуманістичному потенціалу обох указаних принципів. Вона залишає добросовісність штучно відірваною від невинуватості, одночасно наштовхуючи на думку про існування термінологічного дубляжу, покликаного, напевне, забезпечувати не так досягнення суто правових цілей, як сприяти широкому використанню альтернативних (щодо забезпеченого державним примусом правового впливу) способів вкорінення добрих звичаїв, які є невід’ємною складовою моральних засад суспільства. Однак за всіх обставин добросовісність як загальна засада цивільно-правового регулювання не зможе стати надійним провідником високих ідейних устремлінь законодавця, якщо її буде залишено без, напевне, найістотнішого елементу її розуміння – змістовно інтегрованої в ній і водночас функціонально та структурно відособленої невинуватості. Так саме для того, щоб принцип вини сприймався як достатньо виразний, відносно відокремлений від засади добросовісності й водночас змістовно споріднений з нею функціонально визначений чинник підтримання справедливого балансу інтересів учасників цивільних відносин, необхідно, з одного боку, встановити істотні критерії розрізнення вини і втіленої поза межами відносин відповідальності “спеціальної” недобросовісності, а з іншого – виявити спільні властивості позначених цими термінами правових явищ.


Зумовленість виною

У цивільному праві похідна природа й службове призначення принципу вини щодо засади добросовісності виявляється головним чином у тому, що поряд з суто об’єктивними чинниками, які характеризують цивільне правопорушення (порушення чужого суб’єктивного права) та його фактичні наслідки, цивільне законодавство при визначенні сукупності умов, що уможливлюють застосування до боржника тих або інших заходів відповідальності, передбачає врахування також і правової оцінки суб’єктивної сторони його поведінки. Йдеться про дотримання зобов’язаною особою вимог добросовісності, продиктованих характером порушених правовідносин, умовами обороту та іншими обставинами справи – відхилення від цих вимог за наявності необхідних (при застосуванні конкретного заходу відповідальності) об’єктивних передумов спричинює покладання на зобов’язану особу обов’язку зазнати певних майнових втрат з метою надання потерпілій стороні належної їй компенсації. В судовій практиці вся сукупність умов цивільно-правової відповідальності доволі часто позначається умовною формулою так званого складу цивільного правопорушення, до якого звичайно включають протиправну поведінку, шкоду, причинний зв’язок між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками й вину. За відсутності хоча б одного з цих елементів, зазначає Вищий господарський суд України у п. 7 оглядового листа від 22.01.2007 р. № 01-8/24 “Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)”, цивільна відповідальність не настає (тут і далі інформаційними джерелами актів ВГСУ, якщо не зазначено інше, є або офіційний веб-сайт цього суду, або Інформаційно-пошукова система “Законодавство”). Схожу позицію судові інстанції висловлюють у переважній більшості справ, у яких розглядаються вимоги про відшкодування збитків. Нерідко суди спеціально наголошують на необхідності встановлення саме “усіх елементів” (постанова ВГСУ від 23.01.2007 р. у справі № 5/18 за позовом АКБ до ВАТ про визнання дій по самовільному відключенню електроенергії неправомірними та стягнення 52331,41 грн) або “повного складу” цивільного правопорушення (постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 04.04.2006 р. у справі № 43/543 за позовом Товариства до Об’єднання про стягнення 465000,00 грн збитків та 53067,00 грн пені) (див.: ІПС “Законодавство”), що саме по собі увиразнює нерозривний зв’язок вини і об’єктивних умов відповідальності. Більше того, характер взаємозалежності останніх і вини як суб’єктивної умови відповідальності має визначатися через пряму зумовленість виною зобов’язаної особи завданої шкоди або порушення суб’єктивного цивільного права потерпілої сторони – тобто йдеться про вину в заподіянні конкретного розміру збитків (при відшкодуванні збитків) або вину в порушенні зобов’язання як такого (при стягненні неустойки та завдатку). Водночас пов’язана з різноплановістю передбачених цивільним законодавством заходів відповідальності варіативність сукупностей об’єктивних умов застосування цих санкцій спонукає розглядати вину радше не як складову “складу правопорушення”, а як один з фактів, з якими матеріальний закон пов’язує настання цивільно-правової відповідальності – такий погляд на її умови відображений, зокрема, у п. 6 оглядового листа Вищого господарського суду України від 16.03.2006 р. № 01-8/638 “Про практику застосування господарськими судами законодавства про рекламу та про інформацію”. Вищевказана зумовленість виною зобов’язаної особи факту вчинення нею правопорушення та його негативних наслідків у вигляді майнової або моральної шкоди переважно й зумовлює доцільність законодавчого закріплення вини як суб’єктивної умови цивільної відповідальності, в якій втілюється зазвичай неконкретизований щодо певного суб’єкта відповідальності й “замкнутий” у галузевій презумпції вини морально-правовий докір.


“Об’єктивна” відповідальність

Зазначене не виключає допустимості, а в окремих випадках і необхідності (з огляду на міркування справедливості й розумності) законодавчого виключення вини зі складу умов відповідальності за правопорушення, вчинені суб’єктами певних видів діяльності. Більше того, незначущість вини боржника для покладання на нього відповідальності за порушення грошового зобов’язання є однією з визначальних особливостей такого заходу цивільно-правової відповідальності, як проценти річних, передбачені ст. 625 ЦК. Так, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, скасовуючи своєю постановою від 22.02.2005 р. судові акти, винесені у справі № 25/21-04-275 (за позовом ДП до ВАТ про стягнення суми і зустрічним позовом ВАТ до ДП про внесення змін до договору) не погодилася з висновками господарських судів першої та апеляційної інстанцій, які, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольнивши зустрічний позов виходили з того, що після укладання сторонами відповідного договору було прийнято низку нормативних актів, які обмежили можливості відповідача провести погашення заборгованості, та зробили висновок про відсутність вини ВАТ у порушенні договірних зобов’язань. ВСУ аргументував свою позицію тим, що: відповідно до ч. 1 ст. 625 ЦК боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання і положення цієї статті застосовуються до боржника незалежно від наявності у його діях вини (див.: ІПС “Законодавство”; Вісник господарського судочинства. – 2005. – № 3). Аналогічний погляд щодо незначущості суб’єктивної умови відповідальності при стягненні процентів річних відображений також і у багатьох актах Вищого господарського суду України (див., наприклад, постанову ВГСУ від 01.08.2006 р. у справі № 14/14 за позовом ТОВ до ВАТ про стягнення інфляційних втрат і 3% річних). Не можна обминути увагою й той факт, що чинний ЦК буквально “рясніє” положеннями, що передбачають виключення вини із складу умов позадоговірної відповідальності за делікти, вчинені органами і посадовими особами публічної адміністрації. Тому в постанові ВГСУ від 27.02.2007 р. у справі № 10/81 за позовом Агрофірми до ВАТ, Відділу ДВС і Товарної біржі про стягнення збитків та моральної шкоди касаційна інстанція цілком слушно підкреслила той факт, що “другий відповідач є органом державної влади. Згідно зі ст. 1173 ЦК України шкода, завдана юридичній особі незаконним рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади відшкодовується державою незалежно від вини цього органу”.


Судове тлумачення

Виключення в усіх цих випадках вини із складу умов відповідальності доволі однозначно випливає з норм цивільного законодавства. Натомість особливу увагу привертають ті ситуації, коли вищі судові інстанції вдаються до широкого тлумачення окремих правових норм і доходять самостійного висновку щодо належності застосування певного заходу відповідальності незалежно від вини боржника. Прикладом цього можуть слугувати мотиви, покладені в основу постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27.03.2007 р. у справі № 3-993к07 за позовом ТОВ 1 до ПП, третя особа – ТОВ 2, про стягнення 40760,00 грн збитків, заподіяних порушенням умов договору підряду. Позовні вимоги тут були обґрунтовані тим, що за умовами спірного договору відповідач зобов’язався розробити проектно-технічну документацію згідно з державними нормами, але розробив її з недоліками. У зв’язку з цим вказана документація була передана відповідачу для усунення недоліків, однак останній в розумні строки їх не усунув. На підставі ч. 3 ст. 858 ЦК позивач відмовився від договору та вимагав відшкодувати збитки. При розгляді відповідної касаційної скарги ВСУ керувався такими встановленими судами першої та апеляційної інстанції фактами. Між ТОВ і ПП було укладено договір на проведення проектних робіт, за яким ПП зобов’язалося розробити проектно-технічну документацію на ремонт приміщення, а ТОВ 1 – прийняти виконану роботу та оплатити вартість проведених проектних робіт. Загальна вартість проектних робіт становила 40760,00 грн, які ТОВ 1 оплатило двома платіжними дорученнями від 05.03.2004 р. і від 20.05.2004 р. 05.07.2005 р. ТОВ 1 передало ПП проектно-технічну документацію для усунення виявлених недоліків (відсутність розділу “Електрика”, пояснювальної записки та адреси підрядника в архітектурному розділі). ПП, погодившись усунути істотні недоліки, що містяться у вказаній документації, у встановлений замовником розумний строк їх не усунув. Відповідно до ст. 887 ЦК за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов’язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов’язується прийняти та оплатити їх. Згідно із ст. 857 ЦК виконана підрядником робота має відповідати умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти – вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру; виконана робота має відповідати якості, визначеній у договорі підряду, або вимогам, що звичайно ставляться, на момент передання її замовникові. Наслідки порушення умов договору щодо якості виконаних робіт передбачено частинами 1–3 ст. 858 ЦК, а саме, якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено законом або договором, за своїм вибором вимагати від підрядника: 1) безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк; 2) пропорційного зменшення ціни роботи; 3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник має право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків. Вищезгадана стаття, на думку Верховного Суду, містить виключення з положень ст. 614 ЦК щодо вини як підстави відповідальності за невиконання зобов’язань у формі як умислу, так і необережності, і забороняє звільнення підрядника від відповідальності за дії (та бездіяльність), що спричинили виникнення певних недоліків у виконаній роботі; її норми надають замовнику право на відмову від договору в разі наявності істотних недоліків, які не можуть бути усунені і вимагати відшкодування збитків. Зважаючи на викладені міркування ВСУ скасував постанову Вищого господарського суду України, якою було скасовано рішення судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову, і залишив у силі постанову апеляційного суду, якою було залишено без змін позитивне для позивача рішення місцевого суду. З огляду на таке тлумачення вищою судовою інстанцією норм ст. 858 ЦК не можна не відзначити того, що у ній немає положення, яке б однозначно вказувало на ставлення законодавця до питання про врахування чи неврахування вини як умови відшкодування збитків, завданих порушенням договору підряду. Тобто суд, напевно, виходив з логічного зв’язку права на відмову від договору та права на відшкодування збитків – адже закон, дійсно, не пов’язує можливість застосування зазначеної оперативної санкції з оцінкою суб’єктивної сторони поведінки боржника. Втім, чи означає це правомірність автоматичного поширення такого ж підходу на відносини відповідальності, що можуть виникати одночасно з відмовою від договору? Відповідь на це питання можна спробувати відшукати у суті задоволених позовних вимог, які насправді стосувалися не відшкодування збитків у власному розумінні (принаймні якщо йдеться про їх структуру, визначену в ст. 22 ЦК), а повернення виконаного за розірваним договором – звичайно, за таких обставин пов’язувати відновлення майнового становища кредитора з виною боржника було б цілковитим безглуздям і відвертим нехтуванням інтересами потерпілої сторони. У такій ситуації будь-яке врахування ймовірної добросовісності порушника договору і позбавлення внаслідок цього уповноваженої сторони можливості повернути сплачену нею грошову суму приходило б у кричущу суперечність з почуттям справедливості.


Нормативний аспект моральної складової (у відносинах купівлі-продажу)

Доцільність закріплення принципу вини як специфічного переломлення галузевого (а водночас і загальноправового) засади добросовісності в нормах інституту цивільно-правової відповідальності прямо випливає з моральних засад суспільства, яке зацікавлено у формуванні в усіх учасників цивільних відносин усвідомленого прагнення спрямовувати свою діяльність на досягнення винятково правомірних цілей та у встановленні режиму взаємного захисту й убезпечення правомірних інтересів усіх членів соціуму через їх власні, зустрічні щодо одне одного, вчинки. Тому визнання добросовісності відправною засадою цивільного законодавства, принципом цивільного права вимагає встановлення такого правового порядку, за якого юрисдикційний орган зважатиме на очевидну добросовісність або недобросовісність особи кожного разу, коли врахування цього чинника з огляду на суть конкретних правовідносин матиме істотне значення для визначення справедливого балансу інтересів їх учасників. Серед іншого, немає підстав обмежувати пряму дію принципу добросовісності й у відносинах цивільно-правової відповідальності та в процесуальних правовідносинах, пов’язаних з примусовою реалізацією обов’язку, покладеного на суб’єкта цієї відповідальності. Законодавець у процесі законотворення не вправі ухилятися від урахування моральної складової тих або інших суспільних відносин або конкретних правових ситуацій. Тому кожного разу, коли цього вимагає суть відносин сторін або коли моральний чинник виявляється здатним справити істотний вплив на визначення справедливого балансу їх інтересів, добросовісність або недобросовісність слід розглядати під кутом зору використання морально-правової оцінки суб’єктивної сторони поведінки особи як самостійного функціонально визначеного правового регулятора. Аналіз норм окремих інститутів зобов’язального права дозволяє виявити цілком доречну “моральну активність” вітчизняного законодавця як при встановленні ним фактичних підстав для застосування заходів відповідальності, так і у зв’язку з визначенням обставин, що зумовлюють недійсність окремих правочинів, виникнення права на розірвання договору тощо. Наприклад, морально-правовий аспект вочевидь присутній у нормах інституту купівлі-продажу, якими юридичне значення надається певним обставинам, з якими пов’язується можливість задоволення позову про відшкодування збитків. Тут можна згадати формулювання: ч. 2 ст. 660, яка звільняє від відповідальності продавця, якщо покупець не повідомив його про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, а продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця. Згідно з ч. 3 тієї самої статті недобросовісність продавця (нехай й прямо не позначена у відповідній нормі як така у словесній формі), залученого до участі у справі, але який ухилився від участі в її розгляді, позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем. Таким чином, у першому з окреслених випадків відсутність належної турботливості з боку покупця може позбавити його права на відшкодування збитків, завданих через відсудження товару, натомість у другій ситуації неприпустима безтурботність продавця спроможна відігравати роль самодостатнього чинника, здатного спричинювати відповідальність цієї особи; ч. 1 ст. 661 ЦК, відповідно до якої у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Іншими словами, доведення відповідачем-продавцем недобросовісності вимог позивача-покупця, який насправді був обізнаний щодо вищезгаданого права третьої особи, має спричинювати відмову в задоволенні позову про відшкодування завданих покупцеві збитків. Утвердження засади добросовісності забезпечує і ч. 2 ст. 661 ЦК, яка встановлює нікчемність правочину щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою; так само в контексті прямого взаємозв’язку добросовісності й відповідальності варто згадати й ч. 5 ст. 698 ЦК, згідно з якою покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності. Про усвідомлення законодавцем значимості морального аспекту поведінки заінтересованих осіб свідчать також і ті норми, що визначають спеціальні підстави для застосування у відносинах купівлі-продажу засобів цивільно-правового захисту, відмінних від заходів відповідальності: приміром, ст. 659 ЦК встановлює правило, за яким продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. Отже, зазначене право на розірвання договору закон пов’язує з добросовісною непоінформованістю покупця щодо права третьої особи; відповідно до ч. 3 ст. 668 ЦК умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому перевізникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено або пошкоджено, але не повідомив про це покупця. У цьому випадку законодавець зважає на можливу недобросовісність продавця, у зв’язку з чим і надає відповідні можливості для захисту прав та інтересів покупця; додержуватися вимог добросовісності спонукають і норми ст. 688 ЦК – згідно з ч. 2 цієї статті продавець втрачає право посилатися на те, що не одержав від покупця повідомлення про порушення договору, та на наслідки невиконання покупцем цього обов’язку, якщо продавець знав або міг знати про те, що переданий покупцеві товар не відповідає умовам договору купівлі-продажу. Нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 688 ЦК у разі невиконання покупцем обов’язку своєчасно повідомити продавця про порушення умов договору щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та упаковки, продавець має право частково або у повному обсязі відмовитися від задоволення відповідних вимог покупця, якщо продавець доведе, що невиконання покупцем вищезазначеного обов’язку спричинило неможливість задоволення його вимог або спричинить для продавця витрати, що перевищують його витрати у разі своєчасного повідомлення про порушення умов договору. На підставі викладеного можна дійти висновку, що однією з основних форм законодавчого втілення принципу добросовісності є врахування суб’єктивної сторони поведінки заінтересованої особи при визначенні нормативних підстав для використання нею конкретних засобів захисту її цивільних прав та інтересів, включно з заходами цивільно-правової відповідальності. 
                                                                     "Всеукраїнська ліга захисту та правової підтримки бізнесу"

 
< Попередня   Наступна >